Зарубіжна література 9 клас

Тема: ОСОБЛИВОСТІ СВІТОГЛЯДУ БАРНАРДА ШОУ. СПЕЦИФІКА ВТІЛЕННЯ АНТИЧНОГО МІФУ У П'ЄСІ «ПІГМАЛІОН» - НОВІ ТЕНДЕНЦІЇ У ДРАМАТУРГІЇ НА МЕЖІ XIX-XX СТ.

Мета (формувати компетентності): предметні (знання основних етапів життєвого та творчого шляху, особливостей світогляду Б. Шоу, специфіки втілення античного міфу у п'єсі «Пігмаліон»; 

 Англійський театр на межі століть переживав загальну кризу. Б. Шоу став першим, хто спробував реформувати цей театр. 1891 року вийшла друком його книга «Квінтесенція Ібсенізму», у якій Шоу виклав основні положення естетики драматурга. Так розпочалася боротьба митця за новий театр. Про лауреата Нобелівської премії 1925 р. в галузі літератури, володаря премії «Оскар», видатного англійського драматурга Джорджа Бернарда Шоу ми говоритимемо сьогодні та на наступних уроках.

 Ознаки «нової» драми, яку започаткував Г. Ібсен. (Боротьба за оновлену драму, п'‎єса-дискусія, актуальність тематики, глядачі - учасники драми, відкритий фінал. Провідні цитати: «сьогодні можна вважати цікавою лише ту п'‎єсу, у якій порушено й обговорено проблеми, характери і вчинки героїв, що мають безпосереднє значення для аудиторії», «Ібсен започаткував дискусію і розширив її права настільки, що вона... асимілювалася з дією. П'‎єса і дискусія стали практично синонімами», «глядачі стали учасниками драми, а випадки з їхнього життя - сценічними ситуаціями», « відмова від старих драматургічних прийомів», «Ібсен... підкорив Європу і заснував нову школу драматичного мистецтва».

 Аналітична робота. Ось як описав свою зустріч-знайомство з Дж. Б. Шоу чеський письменник Карел Чапек, який 1924 р. на запрошення PEN- клубу відвідав Англію: «- А ось істота майже надприродна - містер Бернард Шоу... Величезний на зріст, тонкий, прямий, він схожий то на Господа Бога, то на досить уїдливого сатира... у ньому є щось лицарське, те, що нагадує Дон Кіхота, щось апостольське і те, що дозволяє ставитися з іронією до всього на світі, зокрема до самого себе».

 Майбутній письменник Джордж Бернард Шоу народився 1856 року в Дубліні - столиці Ірландії, у сім'‎ї збіднілих дворян. батько торгував хлібом, проте ледве зводив кінці з кінцями. Мати заробляла уроками музики. Спочатку Бернард навчався в дублінській школі, закінчити яку не вдалось. З п'‎ятнадцяти років пішов працювати. Служив клерком у земельній конторі, збирав квартирну платню з мешканців бідних кварталів Дубліна. Через кілька років отримав місце касира, хоч кар'‎єра чиновника його взагалі не приваблювала. Захоплювався музикою, цікавився живописом, багато читав. 1876 року переїхав до Лондона, де завдяки своєму таланту здобув авторитет у артистичному товаристві. Багато років виступав у пресі як музичний і театральний критик, що зробило його популярним у мистецькому світі. Однак коштів для існування це не давало.1879 року він певний час працював у фірмі, яка встановлювала телефони. Це, за словами письменника, був його останній гріх проти природи.1895 року Шоу став постійним театральним оглядачем тижневика «Суботній огляд». Свої блискучі, оригінальні, насичені парадоксами й жартами статті він підписував ініціалами «GBS».1898 року 42-річний Дж. Б. Шоу одружився з Шарлоттою Пейн Тауншенд, яка походила з багатої ірландської родини й була молодшою за нього на рік. разом із Шарлоттою в його життя увійшли сімейний затишок і добробут, яких так не вистачало. Він знайшов супутницю життя, розумну співрозмовницю, помічницю в літературній діяльності. Коли почалася Перша світова війна, Дж. Б. Шоу опублікував низку статей, у яких гнівно засудив як винуватців війни уряди всіх держав, що воювали, серед них і Англії. Він запропонував несподіваний, парадоксальний, по суті революційний вихід: солдати армій, що ворогують, повинні ліквідувати своїх офіцерів, повернутися до родин і зайнятися вирощуванням та збиранням урожаїв. Не дивно, що на автора цього «проекту» спрямували хвилю критики шовіністи з різних країн. Газети зчинили ґвалт, звинувачуючи митця в зраді, у відсутності патріотизму тощо.

У 1920-1930-ті рр. Шоу створив п'‎єси «Свята Йоанна», «Візок з яблуками», «Гірко, але правда». Останні роки життя Дж. Б. Шоу затьмарила Друга світова війна. На долю письменника, людини похилого віку, випало багато гірких випробувань, проте він гідно їх витримав. Останні шість років життя він був самотнім, оскільки дружина померла під час війни. Шоу жив у Ейотт-Сент-Лоренс, у приміському будинку, придбаному ще на початку ХХ ст. Він працював до останніх днів свого майже столітнього життя, і не лише пером, а й фізично - обробляв сад. Помер Дж. Б. Шоу 1950 року.

4- й учень. Літературну творчість Дж. Б. Шоу розпочинав з романів «Незрілість», «Нерозумний шлюб», «Кохання артистів», «Професія Кешеля Байрона» і «Соціаліст-одинак», у яких захоплено опоетизував людину праці, засудив експлуатацію, проголосив близькі до соціалістичних ідеї. Щоправда, успіху вони не мали, а літературознавцям цікаві блискуче побудованими діалогами, яскраво вираженою діалогізованою формою оповіді, у чому вгадувався майбутній драматург. У 1880-х рр. Шоу брав активну участь у діяльності реформістського Фабіанського товариства, яке виступало за перехід до соціалізму шляхом поступових реформ. Свою назву воно дістало за ім'‎ям римського полководця Фабія Кунктатора, який уславився тактикою вичікування й ухиляння від рішучих зіткнень із супротивником. На зборах фабіанців дискутували про боротьбу із соціальною несправедливістю.

 Творчий шлях Шоу-драматурга розпочався у період переважання в театрах Європи п'‎єс розважального характеру - «добре зроблених мелодрам». Боротьбу за нову драму Дж. Б. Шоу розпочав як теоретик - із пропаганди творчості Г. Ібсена. Саме на той час припадають перші постановки на англійській сцені п'‎єс останнього: 1889 р.- «Лялькового дому», 1891 р.- «Привидів». Відгуком на ці події, своєрідним художнім маніфестом новітньої драми стала праця Дж. Б. Шоу «Квінтесенція ібсенізму». Г. Ібсен для нього - не лише новатор драми, а й творець нових суспільно- етичних принципів: «Ібсен задовольняє потреби, не вгамовані Шекспіром. Він показує нам не тільки нас самих, але нас самих у наших власних обставинах. Те, що трапляється з його героями, трапляється і з нами». У «Квінтесенції ібсенізму» Шоу намітив контури образу свого позитивного героя - людини гострого розуму, яка реалістично дивиться на світ, тверезо оцінює дійсність, керується у вчинках не романтичними ілюзіями, а вимогами розуму. Він протиставляє «реаліста» й «романтика», людину справи і словоблудну людину, розвінчує несправжні ідеали. Такі типи героїв - у багатьох його п'‎єсах.

Драматургія Шоу гостра, проблемна, дійові особи завжди є носіями певних поглядів, у зіткненні яких автор виражає своє бачення світу. «Я пишу п'‎єси з певним наміром прищепити народу власні переконання... Іншого поштовху до написання п'‎єс у мене немає. Вся велика література є журналістикою.» - зізнавався він в одній зі своїх статей. Побудована на почуттях і пристрастях драма, на його думку, віджила своє: «Нормальна драма повинна мати інтелектуальний характер, проблема - нормальний матеріал для драми». Бернард Шоу рішуче заперечував ставлення до театру як до комерційного закладу. Тому й обурився, коли один із критиків назвав його майстром тонкої інтелектуальної розваги. Драматург був переконаний, що театр не може приносити насолоду, він має викликати почуття, далекі від насолоди, які збуджують страх і навіть жах. Призначення театру - навертати людей до гуманістичного світовідчуття, викликати страждання. як автор Шоу вважав, що досягає свого, спостерігаючи, як п'‎єса звихрює думки глядачів, змушує їх сперечатись. Нерідко вони заперечували авторові, висловлювали своє бачення розвитку подій, на певний час стаючи співавторами його п'‎єс. Тому багато творів драматурга мають відкриті фінали. У них він не дає остаточного розв'‎язання порушених проблем: читачі та глядачі самі мають знайти відповіді на них. Дж. Б. Шоу вміло тримав їх у напруженні впродовж п'‎єси, змушував стежити за розвитком авторської думки, розмірковувати над важливими суспільними питаннями.

Драми, різні за жанром і тематикою, об'‎єднані ідейною та соціальною спрямованістю - викрити лицемірство суспільства, утрату духовності, утвердити внутрішню свободу людини й справжні людські цінності

Твори поза циклами: «Людина та Надлюдина», «Пігмаліон», «Дім, де розбиваються серця», «Назад до Мафусаїла», «Свята Йоанна» та ін.

 Одним із вершинних досягнень Дж. Б. Шоу є комедія «Пігмаліон». Роботу над твором було завершено 1912 р., а поставили його 1913 р. у Берліні та Відні. На початку 1914 р. п'‎єсу також поставили в Лондоні. Головна роль призначалась для знаменитої актриси Стелли Патрік-Кембел, і ця 47-річна дуже красива жінка блискуче зіграла 17-літню квіткарку. Успіх п'‎єси був колосальним.Відтоді «Пігмаліон» не зупиняє своєї тріумфальної ходи сценами світу. Уперше його було екранізовано 1938 р. (за сценарієм автора), але були й інші фільми: 1957 р. у Нью-Йорку Ф. Лоу постановив мюзикл «Моя чарівна леді», основою якого є п'‎єса «Пігмаліон» і музика з якого досі популярна. А ще через 7 років глядачі побачили екранізацію цього мюзиклу.

П'‎єса Б. Шоу - шедевр того проблемного інтелектуального театру, який він прагнув створити. Усе в ній парадоксальне, полемічне, загострене, має подвійне значення. Провокативна спрямованість п'‎єси виявляється вже в тому, що її сюжет є іронічною, а подекуди пародійною модернізацією давньогрецького міфу про Пігмаліона і Галатею. Цю чарівну легенду про силу кохання неодноразово використовували в літературі. У ХІІ ст. англійський поет і драматург Марстон написав поему «Перетворення статуї Пігмаліона», наприкінці XIX ст. до міфу звертаються В. Морріс у поемі «Пігмаліон і Галатея». Проте Б. Шоу подає свій оригінальний, парадоксальний, «філологічний» варіант відомої історії. Його п'‎єса зовсім не про те кохання (ця тема ледве окреслена), а про силу творчості, про духовне пробудження людини під упливом мистецтва, про можливість здобуття особистістю внутрішньої краси й свободи.

 - Утверджуючи нову школу драматургічного мистецтва Г. Ібсена, Дж. Б. Шоу вважав за необхідне оновити англійський театр: на приціл його літературно-критичного пера потрапляє сам «Видатний Бард» - В. Шекспір. Хоча Шоу добре був обізнаний із творчістю В. Шекспіра, багато з його творів цитував напам'‎ять, проте вважав, що драми Шекспіра дуже далекі від проблем сучасності, адже той писав зовсім для іншої доби, і його герої одержимі пристрастями, тоді як зі сцени має звучати голос розуму: «Шекспір виводить на сцену нас самих, але в чужих нам ситуаціях...».Незалежний театр поставив першу п'‎єсу Дж. Б. Шоу «Будинки вдівця», яку сприймали як памфлет, і, хоча автор «не досяг успіху, проте викликав галас» (Дж. Б. Шоу). Так утверджується одне із центральних естетичних завдань Шоу: «Театр не має приносити насолоду. Він зраджує своє призначення, якщо не змушує вас шаленіти».У подальшому драматург створить цілу низку блискучих п'‎єс: «Пігмаліон», «Дім, де розбиваються серця» (цю драму автор вважав найкращим зі своїх творів), «Назад до Мафусаїла», «Свята Йоанна», «Візок з яблуками» та ін. П'‎єси Б. Шоу вже не складали єдиних циклів, оскільки занадто розмаїтими були і за змістом, і за формою. Використовуючи різні жанри (комедії, трагікомедії, реалістичної драми, історичної трагедії), митець заглибився у проблеми морального удосконалення людства, досягнення істини.

Тема: Б. ШОУ «ПІГМАЛІОН»: СЮЖЕТ; ДИНАМІКА ОБРАЗУ ЕЛІЗИ ДУЛИТЛ - НОВІ ТЕНДЕНЦІЇ У ДРАМАТУРГІЇ НА МЕЖІ XIX-XX СТ.

Мета (формувати компетентності): предметні (розуміння провідної ідеї твору Б. Шоу «Пігмаліон», динаміки образу Елізи Дулитл Образ Елізи Дулитл (англ. Eliza Doolittle; у різних перекладах - Елайза, Еліза або Лайза; Дуліттл, Дулітл або Дулиттл) у комедії Б. Шоу «Пігмаліон» подано у розвитку. На початку твору це невпевнена у собі бідна квіткарка, яку лякає все, що відбувається довкола (зокрема, дивний чоловік, який записує її слова). Власне, сама п'‎єса має оригінальну форму. Важливу роль для розуміння концепції автора відіграють передмова та післямова. У передмові драматург повідомляє, що комедія має виразно дидактичний характер.

Трагікомедія - драматичний жанр, якому властиві ознаки водночас і трагедії, і комедії. Основою трагікомедії є трагікомічне світовідчуття драматурга. Джерелом сучасної трагікомедії є європейська «нова» драма. За О. А. Галичем, Шоу називав «трагікомедію Нового часу не трагедією з комедійними вкрапленнями, а комедією, що набуває трагічного змісту».

Парадокс - 1) своєрідна думка, судження, яке має розбіжності із загальноприйнятим, іноді суперечить здоровому глузду; 2) несподіване явище, яке не відповідає загальноприйнятим уявленням. Парадокс викликає здивування, заперечення, спонукає замислитись і визначити власну позицію щодо запропонованої в такий спосіб ідеї, ситуації, характеру тощо.

- Парадокс - ключовий художній засіб естетики Дж. Б. Шоу. Парадоксальність властива творам Шоу на різних рівнях тексту (словесний парадокс, парадоксальність думок, характерів, ситуацій, сюжету тощо). За К. О. Шаховою, «у Шоу парадокс розширює свої можливості, стає всюдисущим... Те, що видається у його п'‎єсах цілком позитивним. виявляється гидким, безчесним, жалюгідним або смішним. <...> Дивні ж вчинки, як стає зрозумілим по ходу дії, насправді - цілком розумні й корисні для загалу».

Особливості поетики п'‎єси «Пігмаліон»

■ Основні художні засоби - парадокси й дискусії.

■ Засоби комічного поєднано з реальним трагізмом буття суспільства та духовно багатої людини, якій не було місця в тогочасному світі.

■ Найбільший парадокс - це людина.

Повернімося до головного жіночого образу п'‎єси Б. Шоу «Пігмаліон». Драматург усіляко підкреслює, що на початку твору квіткарка Еліза Дулитл перебуває на найнижчій стадії духовного розвитку. Еліза - типова дівчина кокні (тобто найбідніша й найменш освічена мешканка Лондону), яка розмовляє жахливою англійською мовою. За словами автора, «її не можна назвати привабливою». її ніхто не виховував, навіть Генрі Гіггінс (англ. Henry Higgins, у різних перекладах - Генрі Хіггінс, Хігґінс, Гіґґінс, Гіггінс) каже про дівчину: «Вона така розкішно ниця... така страшенно брудна...» Водночас Елізі притаманні привабливі риси, які є запорукою перевтілення її на витончену жінку: щирість, енергійність, природна моральність, які Еліза зберегла у лондонських нетрях. Дівчина має почуття власної гідності, а це - здорове підґрунтя для будування характеру нової, гордої та сильної Елізи.

Спочатку Елізі постійно доводиться виправдовуватись, підкреслюючи, що вона нікого не ображає, ні до кого не чіпляється: «Ой, паночку, скажіть йому, щоб не писав на мене! Ви й не знаєте, що мені од того буде! Вони ж заберуть у мене дозвіл торгувати й виженуть мене на вулицю за те, що ніби чіплялася до мужчин. Вони.» її лякає все, а найбільше той дивак, який записує всі почуті розмови. Вона просить прочитати те, що він записав. Почуте настільки вражає дівчину, що вона не може зупинити сліз. Вона чіпляється до слова «копитане», обіцяє виправитися.

Мова героїні перенасичена жаргонною лексикою. Вона вживає слова, які не відповідають ані лексичним, ані граматичним нормам літературної мови, неправильно будує речення, постійно вигукує та зойкає, вважаючи, що так якнайкраще передає свої думки й емоції.

людина із записником виносить свій вирок: «Створіння, що видає такі гнітючі й поглинаючі звуки, не має права бути хоч би й де - не має права на життя! Затям: ти - людська істота, наділена душею і божественним даром ясного, виразного слова, а твоя рідна мова - це мова Шекспіра, Мільтона та Біблії, тож не курникай тут, неначе хвора голубиця!»

 Цитати з п'‎єси Дж. Б. Шоу «Пігмаліон» наведено у перекладі О. М. Мокровольського.

У другій дії Еліза демонструє важливу для її майбутнього рису - наполегливість: вона мріє змінити своє життя на краще. їй набридло заняття, за допомогою якого вона заробляє гроші, адже на вулиці квіткарку може образити та скривдити будь-хто. Квітковий магазин був її мрією, зустріч із Гіггінсом - щасливим випадком, яким вона вдало скористалася. життєві випробування вочевидь загартували ЕЛІЗУ. Хоча вона не була сиротою, але не мала ні від кого допомоги: рідним не потрібні були її проблеми. Батько, почувши про те, що донька потрапила до будинку якогось заможного пана, вирішив скористатися з цього, поживитися за її рахунок.Еліза не бажає миритись із грубістю професора Гіггінса: він не має права дивитись на неї як на істоту нижчого порядку і вважати, що дівчину можна цивілізувати, показати їй краще життя, а потім знову повернути туди, звідки взяв.

На початку п'‎єси Еліза інстинктивно, на підсвідомому рівні вимагає поваги до своєї жіночої особистості: «Я маю право продавати квіточки де завгодно, аби тільки не стовбичила людям на дорозі», «Яке в нього право втручатися в мої діла? Аніякого права!», «Я маю таке саме право буть тут, як і ви!» Упродовж п'‎єси Еліза змінюється настільки, що, коли вона виходить із ванної кімнати в кімоно, рідний батько не впізнає її, а професор Гіггінс і полковник Пікерінг (англ. Pickering, у різних перекладах - Пікеринг або Пікерінґ) тільки тепер відкривають для себе красу дівчини. Через три місяці її зовнішність майже бездоганна, хоча жести ще не набули потрібної невимушеності, вона досі порушує правила «мовленнєвої поведінки»: їй потрібен іще час, щоб перетворитися на леді.

Але чим швидше Еліза долає сходинки на шляху до поведінки справжньої герцогині, тим гострішою стає проблема її майбутнього, тим наочніше ми бачимо жорстокість експерименту Гіггінса та Пікерінга. Доля цього експерименту цікавить професора більше, ніж доля живої людини, проте Гіггінс легковажно ставиться до цього, обіцяючи знайти Елізі якусь нескладну роботу. через шість місяців героїня зовсім не схожа на ту бідну невиховану дівчину, яку глядачі бачили у першій дії: Еліза перетворилась на блискучу леді, але не почувається щасливою.

Тема: Б. ШОУ «ПІГМАЛІОН»: ІДЕЇ ОДУХОТВОРЕННЯ ЛЮДИНИ ТА ЖИТТЯ ЗАСОБАМИ МИСТЕЦТВА, ЗБЕРЕЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ, РОЗВИТКУ МОВИ - НОВІ ТЕНДЕНЦІЇ У ДРАМАТУРГІЇ НА МЕЖІ XIX-XX СТ.

Твір Б. Шоу «Пігмаліон» побудований на суцільних парадоксах. Згадаймо звернення Гіггінса до Елізи: «І обійдусь. Без усіх обійдуся. Я маю свою власну душу - мою іскру божественного вогню. Але (з несподіваним смиренням) мені бракуватиме вас, ЕЛІЗО. (Сідає біля неї на отоманку.) Мене дечого навчили ваші ідіотські ідеї - признаюся в цьому покірливо і вдячно. А ще я звик до вашого голосу й вигляду. Вони мені, як-не-як, подобаються». Гіггінс узявся навчати дівчину - та сам опинився в ролі учня, був байдужим до жінок і чужих почуттів - та майже закохався. Проте в Елізи зовсім інший шлях, ніж у Попелюшки... Про це поговоримо сьогодні на уроці.

У четвертій дії «Пігмаліона» перед нами постає зовсім інша Еліза: упевнена в собі жінка, яка так просто не поступиться власним щастям. Вона навчилася правильної літературної вимови, гідної поведінки у вищому суспільстві. Завдяки наполегливій праці та своїй красі вона підкорила світ, але дивак науковець Гіггінс ніби не помічає її чарів. Проте вона розуміє, що не є господинею в будинку Гіггінса, що він не цінує її як жінку, завдяки досягнутим нею результатам він просто виграв парі. Еліза розуміє: з одного боку, вона певною мірою закохалася у свого вчителя, з іншого - не була потрібна йому. У цій ситуації дівчина поводиться як справжня леді, яку образили, висловлюючи професорові весь негатив, що накопичився протягом цього часу в її серці. Стає зрозумілим, що Еліза - дуже сильна особистість, але Гіггінса вона ніколи не переможе. І в цій, здавалось би, безвихідній ситуації дівчина знаходить вихід, який зрештою винагороджує її перемогою над обставинами.

Б. Шоу поділяв персонажів своїх творів на філістерів (самовдоволені й обмежені люди з вузьким міщанським світоглядом і поведінкою ханжів), ідеалістів (які живуть фальшивими ідеалами) та реалістів (що скептично поглядають на світ і оригінально мислять, добре розуміють хвороби й вади світу, але ці знання не позбавляють їх прагнення покращити цей світ). На думку драматурга, співвідношення цих героїв у його п'‎єсах є таким: 700 філістерів, 299 ідеалістів та 1 реаліст.

Автор утручається в дію: подає розгорнуті коментарі, ремарки, передмови, післямови, режисерські поради акторам, діалоги автора й читачів тощо - усе це використано для підсилення, вияскравлення головних ідейний зіткнень твору, дискутування із глядачем (читачем). Відчувається своєрідна данина захопленню епічною творчістю - на початку творчого шляху Шоу спробував свої сили у романістиці.

Порівняння образів Гіггінса із п'єси Дж. Б. Шоу та Пігмаліона з давньогрецького міфу

Професор Гіггінс

■ Навчав Елізу правильної вимови, допоміг зрозуміти світ мистецтва;

■ Еліза майже нічого не змінила в поглядах професора, а він незбирався змінюватися сам;

■ він не почувався відповідальним за долю Елізи, його захоплюваливищі ідеї, результат експерименту

Пігмаліон 

Створив Галатею та закохався в неї;

■ Галатея змінила Пігмаліона, її краса розбудила в його душі кохання;

■ почувався відповідальним за створену ним красу

Висновок. Твір «Пігмаліон» Дж. Б. Шоу - не про кохання, а про силу творчості, про духовне пробудження людини під впливом мистецтва, про можливість здобуття особистістю внутрішньої краси та свободи

Збереження незалежності - ось що Бернард Шоу вважав головним для кожної людини, чи то чоловік або жінка, чи то герцог або сміттяр. Тому для нього щасливий фінал - це не весільний марш, а жорстоке прощання, що залишає кожній зі сторін право на подальший саморозвиток без стороннього втручання. Автор усіляко підкреслює, що на початку твору квіткарка перебуває на найнижчій стадії духовного розвитку. Еліза Дулитл - типова дівчина кокні, тобто найбідніша та найменш освічена мешканка Лондону, яка розмовляє жахливою англійською. Але дівчині притаманні також привабливі риси, що є запорукою перевтілення її на витончену жінку: щирість, енергійність, природна моральність, які Еліза зберегла у лондонських нетрях. У дівчини є почуття власної гідності, що стали здоровою основою для будування характеру нової, гордої та сильної ЕЛІЗИ.